Наступною, другою енергетичною епохою (епохою механічної енергії) у розвитку енергетики стало застосування енергії неживої природи. Першими джерелами цієї енергії, залученими до енергопостачання виробничих процесів, були водні, а дещо пізніше - повітряні потоки, що приводили в дію водяні і вітряні колеса.

Товари можна було сплавляти на плотах, використовуючи течію річки. Вітрила за допомогою вітру могли рухати корабель і проти течії. Водні течії могли бути також використані для обертання водяного колеса, а вітер – для обертання крил вітряного млина. У океанських портах кораблі могли користуватися приливами і відливами для відправки в морі.

Всі ці види енергії були, проте, обмежені. Вони або давали лише певну кількість енергії, як робили коні, або були схильні до безконтрольних коливань, що можна віднести до вітру, або були прив'язані до певного географічного місця розташування, як річки зі швидкою течією.

Ці два види енергопостачання - вітро- та гідроенергетика - характеризують один і той же історичний період розвитку способу виробництва.

Вони не лише співпадають по часу переважно, але й однорідні за своєю фізичною сутністю, представляючи собою безпосереднє використання наявних у природі джерел механічної енергії для приведення в рух виконавчих машин. Тому при виділенні якісно відмінної епохи розвитку енергетики доцільно об'єднати споріднені за часом, характером і фізичним змістом гідро- і вітроенергетику, позначивши їх терміном механічна енергетика. Цей період тривав до XVIII століття.